Тема 1. Україна на початку ХХ ст.


Урок 1. Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперії


План

1. Місце української економіки в господарському житті двох імперій.

А) Наддніпрянська Україна

Б) Західноукраїнські землі

2. Економічна криза 1900-1903 рр.

3. Монополізація економіки і банківської справи.

4. Вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель.

5. Становище населення.

6. Посилення міграції українського селянства.

 

1. Місце української економіки в господарському житті двох імперій

Українські землі перебували у складі двох імперій: Росії та Австро-Угорщини. Східні райони (Лівобережжя, частина Правобережжя, Новоросія) входили до складу Росії і були в ній одним з найрозвинутіших районів. Галичина, Буковина, Закарпаття перебували під Австро-Угорщиною. Рівень їх економіки був вкрай низьким.

А) Наддніпрянська Україна

Промислове піднесення

Після скасування кріпосного права в 1861 році протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. На цій території помітно збільшилася кількість промислових підприємств: якщо 1869 року тут налічувалося 3 712 фабрик і заводів, то в 1900 році вже 5 301. На початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли більш як 20 % промислової продукції.

У більшості випадків з України в Росію експортували продукти й сировину, а ввозили в Україну вже готові російські вироби.

Залізничний транспорт.

Значний вплив на активний розвиток продуктивних сил підросійської України мав залізничний транспорт. Ураховуючи його величезне значення, протягом 1866-1879 pp. в Україні були прокладені понад 4,5 тис. верст залізничних колій. У підросійській Україні перша залізниця була збудована 1865 року. Вона з'єднала Одесу з Балтою. На кінець XIX ст. довжина залізниць 9 українських губерній становила 1/5 частину від загальної залізничної мережі Російської імперії.

Нові залізничні колії прокладалися таким чином, щоб насамперед задовольнити потреби колонізаторської політики царизму, яка повністю ігнорувала внутрішні інтереси України. Так, наприклад, Київ не мав залізничного сполучення з Одесою.

Завдяки розгалуженій залізничній мережі економіка України швидко інтегрувалася в економічну систему Російської імперії.

Водний транспорт.

У нових умовах господарювання помітно посилилася й роль водного транспорту. Головною водною артерію України був Дніпро, найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії.

Розвиток міст.

З розвитком промисловості виникали нові міста та відбувалася активна пролетаризація старих (Харків, Катеринослав, Юзівка, Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса). У промислові регіони України переїжджали сотні тисяч переселенців з центральних регіонів Росії, постійно поповнюючи лави робітників. На 1897 рік міське населення України становило вже близько 13 % від його загальної кількості. Кількість малих міст (з населенням до 10 тис. осіб) скоротилася майже вдвічі, у них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас фактично подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст.

Важка промисловість.

На початку XX ст. за рівнем концентрації виробництва й робітників на великих підприємствах Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Особливо високою була концентрація виробництва у важкій промисловості.

У 1900 році низка шахт Донбасу мала річний видобуток понад 10 млн. пудів вугілля кожна. Вони давали 57,1 % від загального добутку цього басейну. В Україні не було жодного металургійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. У цілому ж, у 1902 році на великих підприємствах України з кількістю робітників 500 і більше осіб працювало понад 44 % від загальної кількості українських пролетарів.

Розвиток сільського господарства

На початку XX ст. сільське господарство України стало розвиватися капіталістичним шляхом. Поміщицькі й селянські господарства втягувалися в ринкові відносини. У них усе ширше застосовувалася вільнонаймана праця, новітня техніка й передова технологія. Південь України став виробляти значну кількість товарного хліба, насамперед пшениці та ячменю, які у великій кількості йшли на продаж. Проте капіталістичний розвиток села гальмували кріпосницькі залишки, передусім практика самодержавства та великого поміщицького землеволодіння. Наприклад, у 1905 році в Україні в руках 32,5 тис. дворян зосереджено 10,9 млн. десятин землі – у середньому 334 десятини на маєток. 97 найбільших поміщиків володіли майже 2 млн. десятин, тобто кожен з них мав не менше 20 тис. десятин землі. Найбагатшими були князі та графи Браницькі, Потоцькі, Бобринські.

Водночас 3 млн. селянських господарств України мали в середньому по 7 десятин на двір. 44 % селянських господарств були бідними й мали не більше 5 десятин землі кожне. Селяни були зв'язані общиною та кругового порукою, придушені непосильними податками й викупними платежами, позбавлені політичних прав. Жорстоко гноблені царизмом і поміщиками, селяни розорялися. Тому соціальне напруження на селі на початку XX ст. з року в рік зростало, а аграрне питання залишалося найболючішим.

Б) Західноукраїнські землі

Промисловість

На початку XX ст. західноукраїнські землі перебували в складі Австро-Угорської імперії. Як і в попередній період, населення цих теренів було політично безправним і залишалося об'єктом неприхованого жорстокого колоніального гноблення з боку імперської влади.

Економіка краю мусила забезпечувати розвинуті промислові центри метрополії дешевою сировиною та бути вигідним ринком збуту вже готових товарів.

Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти. У 1913 році на Дрогобицьких нафтопромислах було видобуто 1,1 млн. тонн нафти.

У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.

Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97 % промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині – близько 72 тис, Закарпатті – понад 14 тис. найманих робітників.

Будівництво залізниць

У 60-х - на початку 70-х рр. західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення із Заходом: залізничну колію проклали через Краків і Перемишль до Львова, через п'ять років - до Чернівців, а У 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. З 1860 по 1890 р. протяжність залізниць збільшилася в 10,4 рази і досягла 2,7 тис. кілометрів. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, головним чином, лісової і будівельних матеріалів. Натомість, завдяки залізниці, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості розвинутих західних провінцій монархії Габсбургів.

Розвиток сільського господарства

Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94 % населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40 % від усіх земель.

Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті – 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути – право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу.

 

2. Економічна криза 1900-1903 р.р.

Світова економічна криза 1900-1903 pp. охопила і царську Росію, що спричинило закриття чи розорення багатьох заводів та фабрик, а отже, зросло безробіття. Користуючись зростанням армії безробітних, капіталісти посилили експлуатацію, продовжили тривалість робочого дня, знизили зарплату. А це, в свою чергу, штовхнуло робітників до вияву непокори. У травні 1900 р. відбувся масовий політичний виступ харківських пролетарів. У 1901-1902 pp. політичні страйки і демонстрації пройшли вже в Києві, Катеринославі, Одесі. Закавказький страйк 1903 р. перекинувся на всі промислові центри України.

Наростав і селянський рух, особливо навесні 1902 р. у Полтавській та Харківській губерніях, де було розгромлено 105 поміщицьких економій. Уряд відповів жорстокими розправами. Тоді ж масовий страйк селян і сільськогосподарських робітників охопив десятки повітів Львівщини, Тернопільщини, Станіславщини.

Особливо помітним стало в цей час революційне піднесення студентів. Так, на початку 1901 р. царський уряд розпорядився віддати у солдати 183 студентів київського університету – найактивніших учасників студентського страйку 1900 р. Невдовзі 30 тис. студентів Вузів Харкова, Одеси, Києва та інших міст на знак солідарності з київськими студентами організували загальний страйк. У жовтні 1901 р. студенти Львівського університету на академічному вічі за участю до 3 тис. осіб зажадали статусу цілком українського університету. У відповідь на зволікання властей 440 студентів заявили про свій вихід з університету, наступного року ще 600 студентів залишили Львівський університет на знак протесту проти його політики онімечення тамтешньої молоді. Згодом, 1915 р., австро-угорська влада визнала за цим університетом статус українського.

 

3. Монополізація економіки і банківської справи

Провідну роль в економічному житті України стали відігравати монополії, які виникли ще наприкінці XIX ст. Скажімо, у Києві в 1887 році одним з перших виник синдикат цукрозаводчиків. Незабаром у південних індустріальних регіонах України були створені найпотужніші монополії – «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Продруда», «Продсудно», «Продрейки».

Виникали банківські монополії, посилювався процес зрощування промислового та банківського капіталу, з'явився фінансовий капітал. Про це свідчить діяльність Азово-Чорноморського монопольного банку, який відігравав провідну роль у виникненні фінансового капіталу в Україні, що було однією з типових рис імперіалізму.

На тлі швидких темпів зростання важкої індустрії дещо повільніше, але прогресували легка, борошномельна, м'ясна, цукрова галузі промисловості. Найбагатшим українським цукрозаводчиком, банкіром і промисловцем у зазначений період став Михайло Терещенко. Не відставали від нього великі промисловці й фінансисти Симиренки, Юхненки, Харитоненки та Бродські.

 

4. Вітчизняний та іноземний капітал в економіці українських земель.

Економічний розвиток південних і східних під російських українських губерній відбувався прискореними темпами. Помітний вплив на піднесення промисловості цих регіонів мав іноземний капітал, приплив якого особливо посилився з 80-х pp. XIX ст., коли великий потік бельгійських, англійських, французьких і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. Тут почали створюватися спільні акціонерні товариства. Наприклад, у гірничій металургії України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з яких капітал повністю належав іноземцям, а в інших 6 був мішаним.

Значні капіталовкладення дали змогу в південних та східних регіонах України у найкоротші терміни розвинути промисловість: побудувати металургійні, хімічні й машинобудівні заводи, шахти й електростанції. Донецько-Криворізький басейн перетворився на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії (у 1906 році Донбас давав 73% від усього видобутку кам'яного вугілля Росії).

Наприкінці XIX ст. іноземний капітал посилив свої позиції також і в західноукраїнській економіці. Це були перш за все сфери торгівлі, банківська справа, нафтовидобувна і лісозаготівельна галузі промисловості

 

5. Становище населення

Усі верстви населення Росії були пригноблені, але особливо важкого економічного і політичного гніту зазнавав робітничий клас, у тому числі і в Україні. У процесі капіталістичного розвитку в Україні, як і в інших регіонах Росії, сформувався робітничий клас, який налічував понад 2 млн. осіб. Пролетарів було усунено від участі в політичному житті, вони залишалися безправними. Робітники змушені були працювати по 12-13 годин на добу, одержуючи мізерну платню, жили в жахливих умовах. Заробітна платня робітників України становила 22 % заробітної платні робітників Західної Європи. Робочий день становив 11,5 години на добу, застосовувалися понаднормові роботи. Була відсутня охорона праці, медична допомога. Зростали штрафи. Житлово-побутові умови були жахливі. Сільське господарство було обтяжене напівкріпосницькими пережитками. Селянство сплачувало значні податки державі, а поміщикам – викупні платежі за звільнення з кріпацтва і земельні наділи. Селяни страждали від малоземелля. Майже половина селянських господарств мала менше, ніж по 5 десятин, тоді як на поміщицький маєток припадало 507 десятин. Розорені селяни лишали свої домівки і йшли до міста на фабрики і заводи.

Становище робітничого класу західних регіонів України також  було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.

Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини.

 

6. Посилення міграції українського селянства.

Малоземелля і безземелля виганяли з рідних домівок на пошуки кращої долі десятки тисяч селян. Ситуацію ускладнив демографічний бум, що охопив у другій половині XIX ст. всю Україну, у тому числі і Західну. З 1857 р. до кінця XIX ст. населення західноукраїнських земель збільшилося з 3,9 млн. до 6,4 млн. осіб. Українці з них становили відповідно 2,6 млн. і 4,6 млн., решту – Поляки, євреї, німці, угорці та ін.

Квола місцева промисловість не могла поглинути надлишок сільського населення. Аграрне перенаселення досягло великих Масштабів і надзвичайно здешевіло робочі руки.

Тяжкі економічні умови примушували селян кидати Батьківщину й шукати кращої долі в чужих краях. У кінці XIX , почалась масова еміграція - переселення до Канади, США. Бразилії і навіть до Австралії. В 90-х рр. XIX ст. з Західної України за океан емігрувало більше як 250 тис. осіб.

Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення.

Все вищеперераховані фактори сприяли пробудженню національно-визвольного руху, головним змістом якого була боротьба проти царату за соціальне і національне визволення українського народу. Переплетіння цих двох напрямів боротьби створювало об'єктивні передумови народної революції, сприяло зростанню самосвідомості українського народу, підводило його до участі в революції 1905-1907 pp.

Отже, на початку XX ст. український народ, як і всі трудящі Російської та Австро-Угорської імперій, зазнавав капіталістичного, феодально-поміщицького та національного гноблення, постійно страждав від репресивно-каральних заходів, що штовхало його на боротьбу за повалення царського самодержавства та імперського гніту, за демократичні перетворення. В Росії та Австро-Угорщині назрівав революційний вибух.

 

Контрольні запитання

1. До складу яких двох держав входили українські етнічні землі на початку ХХ ст.

2. Коли був проведений перепис населення в Російській імперії:

3. Який термін відповідає визначенню: «…- заселення переселенцями (колоністами) незайманих територій (земель) поза межами регіону їхнього існування»?

4. На швидкий зріст міст і міського населення впливали процеси?

5. Розвиток товарно-грошових відносин і ринку сприяв?

6. Провідною верствою в західноукраїнському регіоні були?