Тема 3. Українська Державність в 1917-1921 рр.


Урок 3. Утворення Директорії


План

1. Відновлення УНР в умовах збройного конфлікту з радянською Росією.

2. С. Петлюра.

3. Трудовий конгрес.

4. Отаманщина.

5. Військові поразки УНР.

6. Боротьба з денікінцями.

7. Об'єднання українських армій.

8. Психологічний клімат у суспільстві, знецінення людського життя.

 

1. Відновлення УНР в умовах збройного конфлікту з радянською Росією

1. Опозиційні сили, які виступали проти гетьманату, об'єдналися навколо Українського національного союзу (УНС), що виник на початку серпня 1918 р. До його складу увійшли: українські есери; українські соціал-демократи; українські соціалісти-федералісти; низка дрібних громадсько-політичних організацій. Голова УНС – В. Винниченко.

2. Початок жовтня 1918 р. Переговори гетьмана П. Скоропадського з УНС (делегацію УНС представляли В. Винниченко, А. Ніковський, Ф. Швець).

Український національний союз поставив вимоги:

•        проведення аграрної реформи через ліквідацію великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства;

•        встановлення демократичних свобод;

•        опрацювання демократичного виборчого закону.

3. Кінець жовтня 1918 р. П. Скоропадський погодився на входження до складу Ради міністрів Української держави представників УНС.

4. Втративши підтримку держав Четверного союзу внаслідок їх поразки у Першій світовій війні, 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський заявив про федерацію з небільшовицькою Росією і про “відновлення Великої Росії”.

Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував здобути якщо не допомогу, то хоча б прихильність з боку дипломатів Антанти.

Це викликало незадоволення і створення потужної опозиції проти гетьманату.

5. Відбулися таємні збори Українського національного союзу за участі представників селянської спілки, профспілки залізничників і комісарів загонів Січових стрільців. Вирішено розпочати боротьбу проти гетьмана.

6. Для керівництва повстанням створено Директорію УНР з п'яти осіб: B. Винниченко (голова), C. Петлюра (головний отаман військ УНР), Ф. Швець (професор геології Київського університету), О. Андрієвський (адвокат), А. Макаренко (голова профспілки залізничників).

7. 15 листопада 1918 р. Директорія звернулася до населення України з закликом до збройної боротьби проти Гетьманату.

Директорія обіцяла:

•        передачу поміщицьких земель селянам.

8. Центром повстання стала Біла Церква. Ядро військ Директорії – полк Євгена Коновальця, командира Січових стрільців.

9. 16 листопада 1918 р. Початок збройного повстання, виступ Січових стрільців у Білій Церкві. На бік повстанців переходили військові частини гетьмана. Збройні сили Директорії поповнювалися селянськими загонами.

10. 17 листопада 1918 р. Директорія підписала угоду з представниками окупаційних військ про їхній нейтралітет у подіях.

11. 18 листопада 1918 р. Розгром гетьманських військ під Мотовилівкою, перехід значної частини гетьманських військ на бік повстанців. Гетьман втратив усі військові сили. Німецькі війська дотримувалися нейтралітету.

12. 14 грудня 1918 р. Гетьман зрікся влади. З допомогою німців він виїхав за кордон. Влада в Україні перейшла до Директорії.

13. 18 грудня 1918 р. Директорія Української Народної Республіки урочисто вступила до Києва.

Причини падіння Гетьманату

1. Вузька соціальна база (влада спиралася лише на заможні верстви населення).

2. Незадоволення різних верств населення залежністю від Німеччини, грабунками України окупаційними військами.

3. Незадоволення селян:

•        спробою повернути поміщикам землю;

•        обов'язковою передачею селянами урожаю у розпоря¬дження держави.  

4. Незадоволення робітників:

•        збільшенням тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин;

•        суворим покаранням за участь у страйках (позбавленням волі до двох років);

•        великими штрафами.

5. Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу необхідної підтримки.

6. Відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії, бо не завершено формування повноцінних збройних сил.

7. Спроба гетьмана змінити орієнтири (проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією).

8. Наростання соціальної напруги та формування організованої опозиції.

9. Гетьман не спромігся стати національним лідером.

Поразка Четверного союзу і революція в Німеччині прискорили падіння гетьманського режиму.

18 грудня 1918 р. Директорія прибула, до Києва.

26 грудня 1918 р. Директорія проголосила Декларацію з програмою своїх дій (декларацію проголошено на Софійському майдані).

Програмні завдання Директорії, проголошені у Декларації

•        Заявлено про відновлення УНР.

•        Відмінено всі закони і постанови гетьманського уряду.

•        Усіх призначених за гетьмана чиновників звільняли з роботи.

•        Влада в УНР належить трудовому народу.

•        В організації влади покладено ідею «трудового принципу».

•        Нетрудові, експлуататорські класи позбавляються права голосу.

Директорія намагалася встановити в Україні національний варіант радянської влади.

Відновлення УНР

Причини приходу Директорії до влади

Прихід Директорії до влади забезпечено вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, бо у середині листопада 1918 р. П. Скоропадський залишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні.

П. Скоропадський відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс, що викликало велике незадоволення.

Незадоволення народних мас економічною політикою гетьманського уряду.

Директорія проголосила популярні в народі гасла (аграрна реформа і передача землі селянам, відновлення 8-годинного робочого дня тощо).

Директорія спиралася на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму.

Під своїми знаменами Директорія зібрала досить впливових та авторитетних лідерів - В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Порша та інших.

Становище нової влади

1. Армія повстанців складалася переважно з селян, які, поваливши Гетьманат, розійшлися по домівках, де ділили землю відповідно до закону про передачу селянам поміщицької землі без викупу.

2. Україна була оточена ворогами:

•        на заході зосереджувалися польські війська;

•        після краху німецько-австрійської окупації України посилився рух російських військ на Україну;

•        з південного сходу активізувався натиск військ Денікіна;

•        на півдні висадилися французькі й англійські інтервенти.

3. Серед членів Директорії не було єдності поглядів і дій: одна частина її членів виступала за союз із більшовиками (В. Винниченко, В. Чеховський, М. Щаповал); інша - за союз з Антантою проти більшовиків (її очолював С. Петлюра).

4. Точилося особисте суперництво між В. Винниченком і С.Петлюрою.

5. Часто змінювалися уряди. Почергово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович).

6. Соціалістичні гасла були негативно сприйняті заможною частиною суспільства.

7. Жодного із соціально-економічних заходів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.

8. УНР відновлено у складній міжнародній обстановці. Країни Антанти домагалися відновлення єдиної і не поділь ної Росії і робили ставку на Денікіна.

Заходи Директорії

Було встановлено, що вища влада належить Директорії з п'яти членів:

голова Директорії - В. Винниченко (член УСДРП))

С. Петлюра (член УСДРП) - головний отаман армії УНР,

Ф. Швець (член УПСР) - професор геології

А. Макаренко (представник об'єднаної ради залізничників України) - безпартійний

П. Андріївський (член Української партії самостійників-соціалістів) - адвокат;

законодавча - Трудовому конгресові,

виконавча - Раді народних міністри

на місцях – трудовим радам селян, робітників, трудовій інтелігенції, капіталісти, поміщики, вища інтелігенція позбавлені виборчого права,

•        Відновлено попередню назву держави - УНР.

•        Головою першого уряду Директорії УНР - Ради народних міністрів - став В. Чеховський.

•        Розпущено обрані на основі майнового цензу органи місцевого самоврядування і призначено нові вибори за трудовим принципом, за яким влада в губерніях і повітах мала належати трудовим радам без участі експлуататорів.

•        До «ненадійних капіталістичних елементів» влада зарахувала адвокатів, учителів, лікарів тощо і це вело до поглиблення дестабілізації в суспільстві.

•        Відновлено чинність законів УНР.

•        Після формальної злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є. Петрушевич.

•        Ухвалено новий закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу.

Не підлягали конфіскації наділи до 15 десятин.

Вирішення земельного питання

•        Директорія декларувала вилучення землі у поміщиків.

•        Земля передавалася селянам без викупу.

•        Щоб заспокоїти поміщиків, їм було обіцяно:

- компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, проведені раніше у маєтках;

- за землевласниками залишалися будинки, де вони досі жили, породиста худоба, виноградники тощо;

- оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів, що належали промисловцям і поміщикам-цукрозаводчикам;

- конфіскації не підлягали землі іноземних підданих;

- у заможних селян залишалися ділянки площею до 15 десятин землі.

Більшість селян розцінили ці заходи як поміщицькі та прокуркульські.

Поміщики й буржуазія теж були невдоволені політикою Директорії, яка ігнорувала їхні інтереси.

Зовнішня політика Директорії

1. Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки з УНР. Україну визнали Угорщина, Чехо-Словаччина, Голландія, Ватикан, Італія.

2. Директорія не домовилася про мир із радянською Росією, хоча переговори про його укладення велися від кінця грудня 1918р. Радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних військ в Україні вона не має.

Директорія не погодилася на об'єднання з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

3. Домовитися з країнами Антанти про допомогу Директорія не спромоглася.

Директорія і махновці

Директорія прагнула не допустити конфлікту з Н. Махном, за яким стояли широкі маси селянства Катеринославщини та Півдня Таврії.

Представники Петлюри офіційно звернулися до штабу Н. Махна з пропозицією укласти «спілку» проти білогвардійців.

У той час махновці нерозважливо діяли як союзники більшовиків, тому пропозицію С. Петлюри Н. Махно відхилив.

15 грудня 1919 р. Представники Н. Махна прибули до Катеринослава, де домовилися з петлюрівцями про спільні дії проти білогвардійців, а також про забезпечення махновських частин зброєю, одягом і продовольством. Махновці отримали вагон патронів і піввагона гвинтівок.

Отримавши зброю, Н. Махно підступно виступив проти Директорії, знищив роту петлюрівців і захопив Синельникове.

Наприкінці грудня 1919 p. Н. Махно, домовившись про спільні дії з більшовиками, спробував вибити частини УНР з Катеринослава. Але тут махновці зазнали поразки, багато їх загинуло.

Після цих подій про союз махновців із Директорією годі було й думати.

Чому Директорії не вдалося надовго втримати владу?

Недоліки

•        За складних умов російсько-радянської агресії місцеве самоврядування діяло не всюди.

•        Реалізація законів Директорії в умовах війни була неможливою.

•        Запроваджено авторитарне правління С. Петлюри (з другої половини 1919 р.).

•        На місцях посилювалася влада отаманів.   *

•        УНР опинилася в кільці фронтів:

- зі сходу наступали більшовики;

- на південному сході посилювався натиск білогвардійської армії Денікіна;

- на заході активізувалася польська агресія.

•        Серед керівництва Директорії не було єдності.

•        Армія розбігалася.

•        Ширилося безладдя.

•        Нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої політики.

•        Протистояння різних політичних сил.

•        Часті переїзди і зміна уряду (уряд змінювався шість разів).

Уряд очолювали по черзі В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Пилипенко.

Не було єдності в українському суспільстві.

У цей час з'явилося прислів'я: «У вагоні - Директорія, під вагоном-територія».

 

2. Симон Петлюра

(1879-1926)

Державний, політичний, військовий діяч, літератор, публіцист. Народився 10 травня 1879 р. у Полтаві в родині міщан козацького-походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінарії. Брав активну участь у національному русі. Член РУП з 1900 p., з 1905 р. - член УСДРП. Займався журналістикою. Був учасником військових з'їздів. З червня 1917р.- Генеральний секретар військових справ. Був в опозиції до гетьманського режиму. Очолив антигетьманську боротьбу, став членом Директорії. 3 11 лютого 1919 р. став її головою.

Протягом 1919 р. керував боротьбою проти червоних та денікінських нападників. У 1920 р. очолив війська УНР, які з польськими силами вступили в Україну. Внаслідок невдачі наступу та договору Польщі з Росією вивів свої війська за р. Збруч, де їх було інтерновано (роззброєно).

С. Петлюра наприкінці 1922 р. виїхав до Польщі. У 1923 р. уряд радянської України зажадав від польської влади видачі С. Петлюри як «ворога трудящих», тому він перебрався до Будапешта, а потім - до Відня й Женеви. З 1924 р. жив у Парижі, керував урядом УНР у вигнанні, редагував , тижневик «Тризуб», публікував статті, присвячені боротьбі українського народу за незалежність. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС. Поховано С. Петлюру в Парижі на Монпарнаському кладовищі.

Погляди С. Петлюри

Симон Петлюра - полум'яний борець за свободу і незалежність Української держави. Він був представником поміркованих кіл УСДРП. Спершу дотримувався автономіських поглядів, а згодом прийшов до розуміння необхідності самостійності України. Все своє життя був вірним ідеї державності України, вів рішучу безкомпромісну боротьбу проти більшовиків. С. Петлюра присвятив себе розбудові Української держави - спочатку як громадський діяч і публіцист, потім як організатор української армії, а опісля як державний діяч. Мав особисті амбіції. Не бажав сліпо коритися будь-яким наказам, суперничав з В. Винниченком.

Після відставки В. Винниченка сам очолив Директорію. Стояв на позиціях побудови влади у формі диктатури Директорії та своєї особисто, а не парламентської демократії, як хотів М.Грушевський.

С. Петлюра не зробив армію боєздатною. Вона діяла на зразок партизанщини, розпадалася. Змушений воювати і проти більшовиків, і проти денікінців, і проти Н. Махна. За цих складних обставин багато уваги довелося приділити й дипломатичній роботі – переговорам із представниками Антанти, обмінові в Румунії цукру на набої, пошукам підтримки в Польщі.

Утім боротьба С. Петлюри проти Червоної армії була приречена на поразку.

 

3. Трудовий конгрес

Після повалення влади гетьмана П. Скоропадського Директорія ініціювала проведення Трудового конгресу України, щоб вирішити питання організації влади в Україні та.. визначити форму державного правління.

Виборчий закон Директорії з виборів до Трудового конгресу - законодавчого органу Директорії - визнавав пріоритет трудового народу.

Було обрано 528 делегатів: 118-від робітників, 377 - від селян, 33-від трудової інтелігенції.

23-29 січня 1919 р. Працював Трудовий конгрес у приміщенні Київського оперного театру. Прибуло 65 делегатів з Західної України. В обстановці, за якої радянські війська підходили до Києва, обговорювали питання перспектив розбудови української державності, на кого орієнтуватися: чи на більшовиків, чи на Антанту. На конгресі було:

•        затверджено Акт злуки;

•        проголошено загальне виборче право;

•        до скликання парламенту законодавчу владу й оборону України було доручено Директорії УНР;

•        конгрес висловив ноту протесту проти російського більшовицького наступу на Україну. Під натиском більшовицьких військ Директорія готувалася до евакуації, тому конгрес припинив роботу і самоліквідувався.

 

4. Отаманщина

Отаманщина виникла внаслідок:

•        різкого погіршення економічної ситуації;

•        розвалу фронтів;

•        накопичення великої кількості зброї у населення;

•        недалекоглядності політики національних українських урядів щодо воєнного питання;

•        відсутності стабільної влади;

•        нерозв'язаної земельного питання.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин - отаманам і підпорядкованим їм збройним групам, які не завжди хотіли коритися центральній владі. Такі загони було створено майже у кожному селі. Саме з них складалися збройні сили Директорії. Ці загони опікувалися власними інтересами і не хотіли підпорядковуватися державній владі.

Отаманщина підривала Директорію зсередини, знесилювала її в боротьбі з радянськими військами.

Єврейські погроми

У єврейських погромах брали участь отаманські загони, не контрольовані командуванням армії УНР. За різними даними, за часів Директорії в Україні відбулося понад півтори тисячі єврейських погромів.

С. Петлюра намагався зупинити погроми, віддавши до суду і стративши отамана Семесенка та деяких інших командирів.

Директорія УНР прагнула налагодити дружні стосунки з єврейським населенням України, зокрема:

•        відновлено знищену гетьманським урядом національно-культурну автономію;

•        єврейські діячі Арнольд Марголін і Соломон Гольдельман увійшли до складу уряду УНР;

•        директорія видавала значні грошові суми на допомогу жертвам погромів;

•        у складі Катеринославської групи армії УНР на початку 1919 р. діяв єврейський підрозділ.

Єврейські погроми тривали і після відступу з України військ Директорії. Їх чинили як більшовицькі війська, так і денікінці.

Більшовицька агресія проти УНР

3 січня 1919 р. Більшовики зайняли Харків, куди й переїхав створений більшовиками Тимчасовий робітничо-селянський уряд Радянської України.

6 січня 1919 р. Спеціальним декретом було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР, ця назва зберігалася до прийняття конституції України 1937 р.).

16 січня 1919 р. Директорія оголосила про стан війни з радянською Росією, яка розпочала агресію проти України.

5 лютого 1919 р. Більшовики після кількох боїв вступили до Києва (Богунський полк під командуванням М. Щорса разом із Таращанським полком В. Боженка).

Під тиском радянських військ Директорія змушена була залишити Київ, перебравшись до Вінниці, а потім до Проскурова (нині Хмельницький), Рівного.

Другий похід більшовиків в Україну супроводжувався, за висловом В. Леніна, «Хрестовим походом по хліб, насадженням колективних господарств, репресіями проти класових ворогів».

3 березня 1919 р. В Україні ширилася політика воєнного комунізму.

Політика більшовиків в Україні не відповідала інтересам українського народу.

Протягом квітня - червня 1919 р. тут відбулося понад 300 антибільшовицьких повстань. Отамани, які перейшли на бік більшовиків, розірвали союз, укладений з ними.

Переговори Директорії з країнами Антанти про допомогу

Під час переговорів французьке командування висунуло ультимативні вимоги:

1) реорганізувати уряд УНР;

2) вивести зі складу Директорії членів соціалістичних партій, зокрема й В. Винниченка та С. Петлюру;

3) реорганізувати армію УНР та підпорядкувати її союзному командуванню;

4) відмовитися від більшовицької «соціально-економічної політики».

В. Винниченко та В. Чеховський (голова уряду) подали у відставку. Вся повнота влади зосередилася в руках С. Петлюри, який припинив своє членство в Українській соціал-демократичній партії. Головою уряду став С. Остапенко.

Країни Антанти допомоги Директорії так і не надали.

6 березня 1919 р. Військові частини Директорії, переслідувані радянськими військами, залишили Вінницю.

17 березня 1919 р. Тимчасовий перехід деяких військових частин УНР, зокрема й січових стрільців на чолі з Є. Коновальцем, на бік радянської влади.

9 квітня 1919 р. Створення Директорією у Рівному «лівого кабінету» на чолі з Б. Мартосом.

Директорія проголосила політику орієнтації на власні сили у боротьбі проти більшовиків, без залучення іноземних військ. До червня 1919 р. Червона армія захопила більшість території України. На бік більшовиків перейшли повстанські армії отаманів Н. Махна, М. Григор'єва, Д. Терпила (Зеленого), з якими було досягнуто угод про спільні дії.

Денікінський режим

Війська Антанти на півдні України

Ніч проти 16 листопада 1918 р. Флот Антанти увійшов у Чорне море. До кінця грудня 1918 р. У портах від Одеси до Новоросійська висадилися дві французькі дивізії, румунські частини (60 тис. вояків).

Поступово інтервенти зайняли Чорноморське узбережжя вздовж лінії Тирасполь-Бірзула-Вознесенськ-Миколаїв-Херсон.

Директорія не наважилася на рішучий опір, оскільки становище на фронті на півночі України було ще гіршим.

За таких умов боротьбу проти інтервентів перебрали на себе ліві есери та більшовики, розгорнувши в зоні окупації підпільно-партизанські дії.

Початок лютого 1919 р. Радянські війська разом з партизанами підійшли до зони, контрольованої інтервентами.

Під Вознесенськом французькі, грецькі та білогвардійські частини зазнали поразки й відступили.

Перша половина березня 1919 р. Частини Задніпровської дивізії після тривалих боїв зайняли Херсон і Миколаїв.

4 квітня 1919 р. Війська Кримського напрямку під командуванням П. Дибенка прорвалися через Перекоп у Крим.

6 квітня 1919 р. Радянські частини вступили до Одеси.

10 квітня 1919 р. Радянські війська оволоділи Сімферополем та Євпаторією.

29 квітня 1919 р. Полк Задніпровської дивізії вступив до Севастополя.

 

6. Боротьба з денікінцями

Весна 1919 р. У наступ перейшла армія Денікіна.

Програма дій денікінців

•        Єдина, велика і неподільна Росія.

•        Боротьба з більшовизмом до кінця.

•        Встановлення порядку і запровадження тимчасової військової диктатури.

•        Смертна кара за участь у «бунтах» більшовицьких організацій, за дезертирство з армії.

•        Невизнання незалежності України.

Травень 1919 р. Війська Денікіна зайняли Донбас.

Червень 1919 р. Війська Денікіна зайняли Харків, на півдні – Миколаїв та Одесу.

Наприкінці літа денікінці окупували майже всю Україну.

Денікінський режим

1. Денікінці захищали інтереси великоруських поміщиків і підприємців, які домагалися реставрації імперських порядків.

2. Відновлювалася поміщицька власність на землю.

3. Україну було розділено на три області: Київську Харківську, Новоросійську (з центром в Одесі). На чолі областей стояли генерал-губернатори з необмеженими повноваженнями.

4. У промисловості було ліквідовано 8-годинний робочий день, збільшувалися норми виробітку зростало безробіття.

5. За законом про врожай 1919 р. третину зібраного хліба селяни були зобов'язані безплатно віддавати поміщикам та орендарям.

6. На потреби денікінської армії селяни повинні були внести разовий податок у розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі. У разі несвоєчасного постачання в примусовому порядку стягувалася подвійна сума боргу.

7. Відновлювався національний гніт.

8. Денікінці не визнавали української мови та культури, українські газети і журнали закривали.

9. Видано наказ про зняття в установах портрета Т. Г. Шевченка.

10. Припинила діяльність Українська академія наук, бо на її утримання не відпускали коштів і позбавили приміщення.

Рух опору денікінцям

•        Відбувалися численні стихійні селянські повстання, що їх прагнули очолити представники різних партій (більшовики, українські есери, українські соціал-демократи тощо).

•        У вересні 1919 р. в с. Баштанка на Миколаївщині спалахнуло повстання. Повстанці (4 тис.) оголосили Баштанську республіку, вигнавши, а подекуди й знищивши денікінських урядовців.

•        У вересні 1919 р. відбулося повстання у Висуневську на Миколаївщині. Місцеві партизани (500 осіб) вели успішні бої проти карателів. Наприкінці вересня 1919 р. повстанці навіть підійшли до Херсона та обстріляли місто з гармат.

•        На Правобережжі в тилу денікінців діяли партизанські загони, які боролися за відновлення УНР. Для керівництва цими загонами у Кам'янці-Подільському, утримуваному військами УНР, було утворено Центральний міжпартійний повстанський комітет.

•        На початку липня 1919 р. у Кременчуці почало діяти зафронтове бюро ЦК КП(б)У для керівництва діяльністю підпільних більшовицьких організацій.

•        Найважливішу роль у розгромі денікінців відіграли загони легендарного «батька» Н. Махна.

5 серпня 1919 р. Дата народження Революційної повстанської армії України (махновців), яка проголосила боротьбу проти гнобителів українського народу. Армія здобула широку підтримку селян. На боротьбу з нею Денікін кинув найкращі сили. Махновці контролювали великі райони Півдня. Своєю самовідданою боротьбою в тилу сприяли перемозі над денікінцями.

Листопад-грудень 1919 р. Радянські війська провели успішний контрнаступ проти сил Денікіна. Контрнаступ радянських військ здійснювали: Латишська стрілецька дивізія; Бригада червоного козацтва Примакова;  Кінний корпус Будьонного; 12-та армія.

16 грудня 1919 р. Радянські війська знову вступили до Києва.

Початок січня 1920 р. Радянські війська зайняли Донбас.

Січень - лютий 1920 р. Розгорнулися бої за Правобережжя. Початок лютого 1920 р. Радянські війська ввійшли в Миколаїв і Херсон, а потім - в Одесу.

Виняткову роль у розгромі денікінців відіграли загони Н. Махна.

Україну було очищено від денікінців. Крим і ще залишався під контролем білогвардійців.

 

7. Об'єднання українських армій

16-18 липня 19І9 р. Збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки - Українська галицька армія (УГА) - під тиском польських військ залишили Східну Галичину та переправились на правий берег Збруча, який свого часу був кордоном між Австро-Угорщиною та Російською імперією. Згідно з угодою між двома урядами, УГА влилася в армію УНР для спільної боротьби за незалежність України. Загальна чисельність об'єднаної армії становила 80 тис вояків, 50 тис. з яких галичани. Фактично діяло два уряди і дві армії. Для координації їхніх дій було утворено штаб головного отамана на чолі з генералом М. Юнаковим.

Обидві армії мали серйозні розбіжності:

•        західні, українці на чолі з командувачем УГА генералом М. Тарнавським вважали, що потрібно починати визволення України з наступу на Одесу, щоб вийти до Чорноморського узбережжя і встановити зв'язки з Антантою;

•        керівництво УНР на чолі з С. Петлюрою наполягало на негайному наступі на Київ.

Обидві сторони досягли компромісу: наступати одночасно на Одесу і на Київ. Сили українських армій були розпорошеними.

Об'єднані українські армії - УГА й армія УНР - спільними силами вибили російську Червону армію з Правобережжі.

30-31 серпня 1919 р. Об'єднані українські частини на чолі з генералом Кравсом вступили до Києва. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська добровольча армія А. Денікіна, якою командував генерал Бредов. На балконі Думи вони встановили прапор Російської імперії. Один із стрільців зірвав його і кинув під ноги коневі. Почалася стрілянина. Зрештою, з денікінцями було підписано угоду, і галичани відступили на лінію оборони до Василькова. Це виявилося стратегічною помилкою.

По деякім часі між білогвардійцями та українськими військами розгорнулися воєнні дії.

6 листопада 1919 р. Генерал М. Тарнавський підписав з А. Денікіним договір, згідно з яким УГА переходила в його розпорядження. Після розгрому денікінців УГА стала частиною Червоної армії.

 

5. Військові поразки УНР

Вересень 1919 р. Денікін дав наказ виступити проти українських сил.

24 вересня 1919 р. У відповідь на наказ Денікіна уряд УНР своєю декларацією закликав народ на боротьбу проти денікінців. Становище українських сил трагічне: вони опинилися в «чотирикутнику смерті» - між радянською Росією, армією Денікіна, Польщею та Румунією.

6 листопада 1919 р. Галицький генерал М. Тарнавський підписав угоду з денікінцями про перехід УГА в розпорядження Денікіна.

4 грудня 1919 р. На нараді уряду УНР та командирів армій УНР було вирішено перейти до партизанських форм боротьби.

6 грудня 1919 p. С. Петлюра виїхав до Варшави, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання УНР та про спільні дії у боротьбі проти радянської Росії.

Причини військових поразок УНР

1. Недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика Директорії.

2. Позбавлення політичних прав значної частини українських громадян.

3. Протистояння політичних лідерів (С. Петлюри і В. Винниченка).

4. Слабка армія, розквіт отаманства, анархія.

5. Неспроможність завадити єврейським погромам.

6. Міжнародна ізоляція.

7. Втрата контролю над розвитком подій.     

Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах, сил не вистачало, і Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій та перейти до партизанської боротьби проти більшовиків і білогвардійців.

Перший зимовий похід військ Директорії УНР

(грудень 1919р. - травень 1920р.)

Зимові походи військ УНР - героїчна сторінка завершального етапу національно-визвольної боротьби українського народу.

Перший зимовий похід почався після рішення С. Петлюри відмовитися від боротьби на регулярних фронтах і перейти до партизанської боротьби.

Грудень 1919 р. 5-тисячний загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Денікіна та Червоної армії.

Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівий берег Дніпра. Після цього вони знову відійшли на правий берег Дніпра і почали пробиватися в захоплені поляками райони. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців. Війська УНР, які брали участь у рейді, підтримувало місцеве населення, і це давало їм змогу тривалий час вести боротьбу в тилу ворога без допомоги із-за лінії фронту.

Після виходу учасників рейду в райони, контрольовані поляками, вони у травні 1920 р. злилися з регулярними військами армій УНР і взяли участь у радянсько-польській війні на боці Польщі.

Згодом було встановлено відзнаку для учасників походу - Залізний хрест.

Помилки Директорії

1. Проголосивши закон про скасування приватної власності на землю, Директорі мало що зробила для його здійснення. Результатом стало невдоволення селян.

2. Директорія не змогла створити на своїй території дійового адміністративного апарату.

3. Реальна влада зосереджувалася в руках виборних органів, які запроваджували цензуру, забороняли збори, нерідко здійснювали репресивні дії щодо робітників і селян, придушували страйки; навіть розганяли профспілки, процвітала отаманщина, єврейські погроми. Це викликало масове невдоволення.

4. Не зуміли зберегти армії, яка на час гетьманського режиму налічувала 100 тис. вояків. Внаслідок розпаду й дезертирства армія скоротилася до 21 тис. душ, розпорошених по окремих партизанських загонах на чолі з отаманами, які намагалися уникнути контролю з боку головнокомандувача С.Петлюри

5. Склалася атмосфера анархії та сваволі, яку називали отаманщиною.

6. Значних масштабів набули єврейські погроми.

7. Проголосивши злуку УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську державу, уряди обох частин так і не змогли втілити її вжиття.

8. Орієнтація на країни Антанти не виправдалася.

Причини поразки Директорії

1. Неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як у центрі, так і на місцях.

2. Директорія не змогла створити сильну владу, внаслідок чого почала втрачати контроль над територією, який перебрали на себе місцеві отамани.

3. У країні панували анархія, отаманщина, масові погроми, злочинність, що значно підривало авторитет української влади, позбавляло її істотної підтримки.

4. Непослідовною була соціально-економічна політика,

5. Розвал армії, недостатнє її фінансування, матеріальне забезпечення та постачання зброї.

6. Відсутність єдності дій та протиріччя між її лідерами... Одна частина виступала за союз з більшовиками, інша орієнтувалася на Антанту.

7. Директорія недооцінювала більшовицьку агітацію і пропаганду які впливали на зубожіле українське населення.

8. Народні маси, перебуваючи у кризовому економічному стані, не усвідомлювали загальнонаціональних інтересів, необхідності створення і зміцнення Української держави.

9. Пошуки підтримки серед зовнішніх сил виявилися марними. Країни Антанти прагнули допомогти «білому рухові» в Росії, відродити «єдину і неподільну Росію», прагнення українців до визволення їх мало цікавило.

10. Втручання радянської Росії, яка готувала на своїй території військові частини та направляла їх в Україну.

 

8. Психологічний клімат у суспільстві, знецінення людського життя

У 1918-1921 pp. Україну охопила громадянська війна, соціальні конфлікти.

Тривала хвиля арештів і репресій без суду і слідств за гетьманщини.

Обстановка в Україні у 1919 р. була важкою. Почастішали випадки інфекційних захворювань, голодних смертей.

В Україні лютували голод і тиф і серед мирного населення, і в українських арміях. Тільки в Жмеринці та її околицях з голоду й тифу загинуло 10 тис. галичан.

Населення відчувало невпевненість у завтрашньому дні. За період з 1917 р. по 1920 р. більшість українського населення зубожіла і стала втрачати інтерес до національної ідеї та розбудови незалежної держави, віддаючи перевагу соціальним проблемам. За роки громадянської війни господарство опинилося у стані глибокої кризи. Більшість промислових підприємств не працювало, транспорт був розорений, на одну третину порівняно з довоєнним періодом скоротилися посівні площі, знизилася врожайність. Переважна більшість населення опинилася в жебрацькому стані. Українські землі стали ареною жорстокої громадянської війни та іноземної інтервенції, яка зруйнувала економіку і виснажила суспільство.

По всій Україні діяли сотні різноманітних банд, партизанських формувань.

В Україні була небачена економічна та соціально-політична руїна.

 

Контрольні запитання

1. Дата утворення Директорії?

2. Головою Директорії було обрано?

3. Хто проводив таку внутрішню і зовнішню політику: «Звільнення всіх призначених раніше чиновників, залишення у руках селян до 15 га землі, передача законодавчої влади Трудовому конгресу, уведення гривні, єдиного платіжного збору»?

4. Мета інтервенції Антанти на українські землі. Це допомога?

5. Дата зречення влади гетьмана П.Скоропадського?

6. «Директорія - це орган влади в Україні, який мав ……… функції»?

7. Як ви вважаєте, чому Директорії не вдалося надовго втримати владу? Які з її помилок ви б виправили і яким чином?

8. Складіть тези на тему: «Внутрішня і зовнішня політика Директорії УНР»?