Тема 1. Україна на початку ХХ ст.


Урок 5. Розвиток культури в Україні на початку XX ст.


План

1. Характерні риси розвитку культури.

2. Побут та звичаї українців.

3. Церковне життя.

 

1. Характерні риси розвитку культури

  1. Поділ українських земель під владою двох імперій – Російської та Австро-Угорської – на початку XX ст. не сприяв розвиткові культури.
  2. Великодержавна політика колонізаторів гальмувала розвиток українського народу, бо проводилася антиукраїнська політика в галузі освіти і культури.
  3. Культура розвивалася за умов зростання національно-визвольного, революційного руху, який набув особливого піднесення в період революції 1905-1907 рр.
  4. Негативний вплив на розвиток культури мала шовіністична політика царизму, що продовжувала русифікаторство і репресії стосовно української культури.
  5. Негативним чинником розвитку культури було й глибоке культурне розшарування українського суспільства, внаслідок чого більшість населення не змогла познайомитися зі здобутками національної культури.
  6. Економіка вимагала кваліфікованих грамотних кадрів для промисловості й сільського господарства, що сприяло розвиткові спеціальної професійної освіти (ремісничих, гірничих, комерційних училищ).

Освіта

1. Російська й Австро-Угорська імперії гальмували розвиток освіти в Україні. Рівень освіти був незадовільним.

2. Напередодні Першої світової війни на українських землях у складі Російської імперії на кожну тисячу осіб навчалося лише 67 учнів, не було обов'язкового початкового навчання.

3. В Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів.

Було лише 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вишів, де налічувалося 26,7 тис. студентів. На території України не було жодного вищого навчально­го закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державному утриманні.

4. Серед сільського населення лише 20 % вміло читати й писати.

5. На західноукраїнських землях діяло лише 3 тис. початкових шкіл, 6 державних і 15 приватних гімназій.

Зокрема: у Галичині: понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл; середніх шкіл у Галичині було 9, із них з українською мовою навчання лише 4;

на Буковині: основна маса населення була неписьменною; діялалише одна українська гімназія.

на Закарпатті: шкільне навчання велось лише угорською мовою.

6. 1911 р. у Львівському університеті студенти-українці становили 21 %, у Чернівецькому – 17,6%, у Львівському політехнічному інституті – лише 4,4 %.

 

Висновки

1. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а в царській Росії не було жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

2. Політика правлячих кіл обох імперій була спрямована на гальмування прагнення мас до освіти, боячись зростання загальнополітичної і національної самосвідомості українського народу.

3. Освіта всіх рівнів була доступна лише заможним верствам, а основна маса населення залишалася неписьменною або малописьменною.

Наука. Видатні вчені

Економічні потреби значно прискорили розвиток вітчизняної науки й техніки.

Розвиток техніки

М. Курако (1872-1920) – розробив і впровадив у життя проект доменної печі, що відповідала кращим європейським зразкам.

Л. Лутугін (1864-1915) – склав карту геологічної будови Донбасу, яку 1911 р. на Всесвітній виставці відзначено золотою медаллю. За професією Л. Лутугін - гірничий інженер і багато працював для промислового розвитку Донбасу.

Історична наука

М. Грушевський (1866-1934) – його праці початку XX ст. об'єктивно висвітлювали основні події минулого України. Велику популярність мали праці «Очерк історії українського народу» (1904 р.) та ілюстрована історія України (1911р.).

Одночасно М. Грушевський працював над створенням багатотомної «Історії України — Руси», яка стала першим фундаментальним викладом української історії від стародавніх часів до середини XVII ст. М. Грушевський очолював Наукове товариство імені Шевченка, яке почало діяти в Києві й відігравало велику роль. Завдяки невтомній праці Михайла Грушевського, Івана Франка Наукове товариство до 1914 р. випустило близько 3 тис. різноманітних видань. З 1898 р. Товариство почало видавати Літературно-науковий вісник, на сторінках якого друкувалися твори молодих літераторів і публіцистів. Воно друкувало також наукові праці українською мовою, зазнаючи цензурних переслідувань і заборон.

О. Єфименко (1848-1918) – перша жінка-історик, доктор історії. Написала працю «Історія українського народу».

І. Лучицький (1845-1918) – досліджував розвиток аграрних відносин багатьох країн. У 1912 р. написав працю «Стан землеробських класів у Франції напередодні революції і аграрна реформа 1789-1793 рр.». Багато працював у за­кордонних архівах.

Д. Багалій (1857-1932) – автор багатьох праць з історії Харкова, Харківського університету, з історії культури Слобідської України.

О. Левицький (1848-1922) – глибоко вивчав народний побут, звичаї та обряди населення України в далекому минулому. Написав яскраві праці «Нариси народного життя у Малоросії XVII ст.», «Волинські оповідання» тощо.

М. Довнар-Запольський (1867-1934) – досліджував період Великого князівства Литовського, становище руських земель періоду феодалізму, а також почав вивчати історію декабристів. Написав такі праці, як «Таємне товариство декабристів», «Ідеали декабристів».

М. Аркас (1852-1909) – написав узагальнювальну книгу «Історія України – Руси», видану українською мовою 1908 р. Видано досить великим тиражем для того часу – 7 тис. примірників – і її дуже швидко розкупили. На власні кошти М. Аркас відкрив народну школу з українською мовою навчання, але влада її заборонила.

Мовознавство

Б. Грінченко (1863-1910) – зробив значний внесок у розвиток української лінгвістики. У 1907-1909 рр. вийшов його чотиритомний «Словник української мови».

А. Кримський (1871-1942) – у 1905-1908 рр. написав тритомну «Українську граматику». Вільно володів майже шістдесятьма мовами, а також знав усі діалектні особливості української мови.

В. Гнатюк (1871-1926) - вивчав фольклор українців Східної Галичини. Північної Буковини та Закарпаття. Упорядкував і видав фольклористичні та етнографічні праці.

Медицина

Д. Заболотний (1866-1929) – перший у світовій науці дослідив шляхи поширення чуми і запропонував ефективні засоби боротьби з цією страшною хворобою.

І. Мечников (1845-1916) – тривалий час працював в Олеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908 р.) за досягнення в новій галузі біології та медицини – імунологгії (вчення про захисні властивості організму від інфекційних захворювань). Створив теорію походження багатоклітинних організмів.

Ботаніка

С. Навяшин (1857-1930), В: Липський (1863-1937) – одні з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру, Середньої Азії.

Антропологія

Ф. Вовк (1847-1918) – зібрав великий антропологічний матеріал, який покладено в основу близько 200 його праць. У своїх роботах дійшов висновку, що українці за антропологічними ознаками близькі до південних слов'ян і відмінні від східнослов'янських народів.

Розвиток авіації

1908 р. В Одесі було відкрито перший аероклуб. Вихованці цього клубу М. Єфімов (1881-1920) і С. Уточкін (1876-1916) брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, досягаючи значних успіхів.

1913-1914 рр. Військовий льотчик П. Нестеров (1887-1914) під час служби в Україні продемонстрував кілька способів найвишого пілотажу, зокрема й «мертву петлю», що стала відома як «петля Нестерова». У Києві діяло Товариство повітроплавання, у якому працювали:

Д. Григорович (1883-1938) – конструктор першого у світі гідролітака (1912 р.).

І. Сікорський (1889-1972) – авіаконструктор, один із піонерів авіації, конструктор перших у світі багатомоторних літаків, його також вважають «батьком вертольотобудування». У 1911 р. на літаку власної конструкції встановив світовий рекорд швидкості з екіпажем. У 1918 р. емігрував до Франції, а потім до США, де працював над конструюванням літаків. До 1939 р. збудував близько 15 типів літаків. Помер у США.

Українська преса та видавництва

Масове видання газет і журналів українською мовою розпочалося з кінця 1905 р. Під могутнім революційним натиском царизм Законом від 21 листопада 1905 р. дозволив видавати літературу національними мовами, друкувати газети й журнали. В цілому у 1906 р. їх налічувалося 18, а протягом 1905-1907 рр. виходило 25. Першою щоденною українською газетою стала «Громадська думка» (пізніше «Рада»). «Рада» виходила з 15 вересня 1906 р. по 2 серпня 1914 р. Загальну лінію газети визначали діячі Товариства українських поступовців, яке було створене у 1908 р. Із газетою співпрацювали провідні діячі української культури, зокрема М. Грушевський, І. Франко, О. Олесь, В. Винниченко та інші. Щоденні газети «Громадська думка», «Рада», «Нова громада» утримував меценат Є. Чикаленко.

Значні видання вітчизняних досліджень здійснювало Українське наукове товариство, засноване 1907 р. у Києві. Його члени у 1908-1918 рр. видали 18 томів «Записок Українського наукового товариства у Києві», чотири книги «Збірників природничо-технічної секції», чимало наукових і популярних праць.

Рух національно свідомої інтелігенції за відродження української школи зумовив появу підручників рідною мовою: буквар Б. Грінченка, читанка А. Білоусенка, буквар і читанка Т. Лубенця, граматика української мови П. Зального і Т. Шерстка.

Конфіскаціями, грошовими штрафами, переслідування­ми російська адміністрація намагалася знищити українські видавництва. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 написано українською мовою. 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних видань, тоді як у Галичині – 66. Російських газет та журналів видавали 226.

На початку Першої світової війни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мовою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли її захопили царські війська.

На початку XX ст. на західноукраїнських землях вида­вали чимало газет та журналів, на сторінках яких велися дискусії про українську незалежність. Видавнича справа стояла на вищому рівні, ніж у Наддніпрянській Україні. У Львові і Чернівцях друкувалися численні видання, на сто­рінках яких вмішувалися і матеріали про Наддніпрянську Україну. Популярними були партійні видання: «Добра новина» (1903 р.), «Селянин» (1905-1907 рр.), «Праця» (1904-1905 рр.), «Гасло» (1902-1903 рр.), а також видавалися різ­номанітні брошури, листівки, відозви.

На сторінках редагованого М. Грушевським та І. Франком «Літературно-наукового вісника» (1898-1907 рр.) друкувалися найкращі літературні сили України: М. Вороний, М. Коцюбинський, Леся Українка, В. Винниченко, П. Грабовський, 1. Нечуй-Левииький та інші. Кращі твори світової й української літератури популяризувала Українсько-руська видавнича спілка, яка у 1899-1917 рр. випустила понад 300 видань науково-популярної літератури.

Здобутки майстрів літератури та мистецтва. Література

Михайло Коцюбинський (1863-1913) – талановитий український письменник. Найвишим досягненням української прози вважається повість «Фата моргана», в якій зображено трагічні сторінки із життя села в роки революції 1905-1907 рр. Першу частину повісті М. Коцюбинський написав у 1904 році, другу – в 1910 році. Він написав також багато оповідань («Для загального добра» тощо), у яких змалював мужність борців за волю народу. Згодом з окремих оповідань випустив збірки: «У грішний світ», «Поєдинок», «Дебют» та ін. Його називали «поетом краси природи та краси людської душі», бо він сильно відчував і розумів красу природи і глибоко вмів заглянути в людську душу. Такою є повість «Тіні, забутих предків».

Олександр Олесь (Кандиба) (1878-1944) – видатний український поет, романтик, уся творчість якого пройнята демократичними ідеалами. У 1907 р. вийшла перша збірка його поезій «З журбою радість обнялась».

З 1907 р. по 1917 р. видав п'ять збірок поезій. У своїх поетичних творах закликав до боротьби проти самодержавства, за волю, справедливість, оспівував рідну укра­їнську природу. Свою творчість він присвятив розбудові української держави.

Микола Чернявський (1868-1946) – великою популярністю користувалися його поетичні твори, в яких він звертається до козацького минулого України. Його називали «поетом моря й степу». Він перший в українській літературі засудив війну як засіб розв'язання міжнародних конфліктів.

Володимир Винниченко (1880-1951) – видатний громадський і революційний діяч, написав багато оповідань, повістей, романів. Краса й сила, нужда й горе, прагнення до щастя серед важких сірих днів – це основні мотиви його оповідань («Краса й сила», «Історія Якимового дому» тощо). У своїх творах показує важке життя бідняків, процес пролетаризації українського села («Контрасти», «Хто ворог», «Голота» тощо). В його оповіданнях та повістях є цікаві образи з побуту пролетаріату, відгомін революційних настроїв та переживань, описи життя тюрми тощо. Після поразки революції 1905-1907 рр. у своїх романах «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіти батьків» та інших змальовує образи інтелігенції, яка зневірилася в ідеалах соціалізму.

Західноукраїнські письменники

Іван Франко (1856-1916) – пр.овідний український письменник звертається у своїй творчості до проблем робітників нафтових промислів. Разом із тим він намагається проникнути і в духовне життя інтелігенції, її пошуки свого місця в навколишньому світі. І Франко у своїх творах таврував усю систему тогочасної державної влади, об'єктивно і правдиво показував боротьбу трудящих за свободу й незалежність.

Василь Стефаник (1871-1936) – неперевершений митець короткої Психологічної новели, його називали «співцем селянської недолі». Яскраво показав важке життя сільської бідноти, пролетаризованих селян, їхні постійні злидні, бідування, нестаткн, пошуки шматка хліба. Він спиняється лише на поодиноких моментах людського життя й висвітлює їх з таким знанням народ­ного життя, з таким розумінням народної психіки, такими переживаннями за людські страждання, що його оповідання залишились назавжди, ніби дорогоцінні перлини, в українській літературі. Особливо яскраві збірки творів «Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога» «Моє слово» тощо.

Відомі його оповідання «Засідання», «Кленові листки», «З міста йдучи», «Стратився» та інші

Ольга Кобилянська (1863-1942) – талановита буковинська письменниця, яскраво показала життя і побут буковинського села. Писала новели. Відомі збірки її новел «Покора», «До світа» та інші.

Крім новел писала повісті «Людина», «Царівна», «В неділю рано зілля копала», «Через кладку», «Земля» тошо. У своїх повістях захоплює читача показом психологічних переживань. Повість «У неділю рано зілля копала» письменниця побудувала на мотивах народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», глибоко знала народну творчість. У повісті «Земля» змалювала образи селян, які люблять землю, хочуть працювати на своїй землі. З великою художньою силою розкривала приватновласницьку психологію дрібних власників-селян.

Марко Черемшина (1874-1927) – знавець душі селянина, його турбот та горя. Відомі його збірки оповідань «Село вигибає», «Верховина» та ін. Писав оповідання, драми («Несамовиті»), поезії в прозі. Йому характерний ліричний опис ситуацій та постатей героїв.

Лесь Мартович (1871-1916) – автор збірок оповідань «Начитальник», «Хитрий Панько» та інших, знавець життя селян і селянської душі. В його повісті «Забобон» помітні риси письменника-сатирика.

Мистецтво

Іван Труш (1869-1941) – творчість почалася в другій половині XIX ст. і продовжувалася на початку XX ст. Його пензлю належать чудові портрети Лесі Українки, І. Франка, М. Лисенка, В. Стефаника. Знаменитий пейзажист. Вроджена культура й основна мистецька освіта не позволили І. Трушеві бути лише художником. Він цікавився і пробував популяризувати серед українців мистецтвознавство. У 1905 р. організував у Львові першу українську художню виставку. І. Труш найкраще зарекомендував себе в пейзажному, жанровому та портретному «живописі.

Фотій Красицький – у 1901 р. намалював картину історичного жанру «Гість із Запоріжжя». Активно співпрацював у першому українському сатиричному журналі «Шершень» , який видавали у Києві в 1905-1907 рр

Микола Івасюк (1865-1937) – буковинський митець, малював картини на історичну тематику. Відомі його картини «Битва під Хотином» (1903 р.), «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ» (1912 р.), «Іван Богун п: Берестечком» (1919 р.) та інші. У 1899 р. організував Чернівцях першу художню школу.

Опанас Сластьон – свою творчість присвятив популяризації українського мистецтва. В 1900-х роках працював над ілюстраціями до Шевченкового «Кобзаря». У 1906 р. був ілюстратором журналу «Шершень», а пізніше працював у багатьох українських видавництвах.

Порфирій Мартинович – його мистецька спадщина невелика. Але нам залишилися ілюстрації до «Енеїди» І. Котляревського, портрети українських діячів, картини етюди з українського побуту, малюнки в журналах.

Музика

1903 р. У Львові було відкрито Вищий музичний інститут якому у 1907 р. присвоїли ім'я М. Лисенка. Його діяльність сприяла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич.

Під впливом революційних подій 1905-1907 рр. М. Лисенко написав «Вічний революціонер», опери «Тарас Бульба» та «Енеїда», драматичний монолог «У груд» вогонь». Ці твори мали глибоке патріотичне, революційне звучання.

1904 р. М. Лисенко заснував музично-драматичну школу Києві, яка готувала диригентів, хормейстерів, співаків,» режисерів, акторів та ін.

Успішно працювали композитори, які продовжували: традиції М. Лисенка.

Кирило Стеценко (1882-1922) – вихованець школи М. Лисенка, став безпосереднім продовжувачем його традицій в українській музичній культурі. Він збирав, вивчав і пропагував українські народні пісні. Такі його твори, як «Усе жило, усе цвіло», «Веснонько, весна», «Сійтеся квіти», оброблені колядки і щедрівки вважають перлинами не лише української, а й світової хорової літератури. На тексти творів Т. Шевченка, І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки склав низку музично-вокальних творів. Широко відомі його хорові компо­зиції «Прометей», «Єднаймося», «Шевченкові». Він написав близько 50 солоспівів з фортепіано, понад 50 хорів, музику для трьох українських комедій, музику до сценічних творів «Про що тирса шелестіла», «Гайдамаки». Написав дитячі опери «Івасик-Телєсик» та «Котик і півник». З церковної музики написав дві літургії та в народному дусі панахиду.

Микола Леонтович (1877-1921) – брав безпосередню участь у керівництві самодіяльними хорами, для їх виконання спеціально обробив революційні пісні «Марсельєза», «Варшав'янка» та ін. Писав хорові твори, обробки українських народних пісень. Широко відомі його твори: «Ой пряду», «Щедрик», «Дударик», «Зайчик» тощо.

Станіслав Людкевич (1879-1979) – західноукраїнський композитор. Писав твори, обробки українських народних пісень. Створив чотиричастинну симфонічну оду «Кавказ» на слова Т Шевченка. Відомі його «Вічний революціонер», «Хор підземних ковалів», «Останній бій», симфонічна поема «Каменярі», « Стрілецька рапсодія» та інші.

Соломія Крушельницька (1873-1952) – талановита оперна співачка. В її репертуарі було 60 опер. Виступала на сценах багатьох оперних театрів – у Відні, Варшаві, Кракові, Петербурзі, Одесі та інших. Пропагувала за кордоном українські народні пісні, твори українських композиторів. її неповторний голос належить до скарбниці вокального мистецтва світу.

Театр

Провідне місце в театральному житті України належало авторським колективам, які очолювали видатні майстри української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський.

1905-1906 рр. У Львові театр «Руська бесіда» на чолі з М. Садовським та за участі Марії Заньковецької здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М. Старицького, І. Карпенка-Карого).

1907 р. М. Садовський заснував у Києві український театр, де здійснив постановку відомих українських опер «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Енеїда» та «Наталка-Полтавка» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського та інших.

1908 р. Святкування 25-річчя творчої діяльності видатного майстра сцени – М. Заньковецької.

За умов наступу на українську культуру театр залишався єдиною легальною установою, яка мала дозвіл на використання української мови.

Архітектура

В архітектурі України на початку XX ст. поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. З'явилося зручне планування, використовували залізні конструкції, різноманітні оздоблювальні матеріали (ліплення, прикраси з заліза тощо).

На основі використання традицій і форм української народної архітектури формувався національний стиль. Його зразками були:

у Львові: будинок страхового товариства «Дністер», 1905 р. (архітектор 1. Левинський); бурси Українського педагогічного товариства; Академічний дім; вищий музичний інститут ім. М. Лисенка; Академічна гімназія.

в Києві: будинок з химерами (архітектор В. Городецький); Державний банк (архітектор О. Вербицький, О. Кабелєв); перший в Україні критий ринок на Бессарабській площі торговою площею 2896 кв. м (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця).

у Харкові: художня школа І. Котляревського (архітектори В. Кричевський, К. Жуков).

у Полтаві: школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський); будинок Полтавського земства (архітектори К. Жуков, В. Кричевський).

 

2. Побут та звичаї українців

Зміни у побуті та звичаях українців

На родинний побут і звичаї українців на початку XX ст. мали вплив такі чинники:

Міста й села масово забудовувалися будинками з двома, трьома й чотирма кімнатами. Заможні міщани і селяни зводили цегляні будинки, вкриті залізом або черепицею. У місті й селі традиційний народний одяг витісняють тканини та одяг фабричного виробництва.

Занепадало декоративно-вжиткове мистецтво, яке не витримувало конкуренції з дешевою продукцією фабрично-заводського виробництва.

Нові риси побутової культури особливо проявлялися у містах, де будувалися багатоповерхові житлові будинки,) споруди культурного призначення – театри, музеї, бібліотеки тощо. Околиці міст було забудовано бараками і халупами, панувала антисанітарія, злиденне життя.

Відкривалися вечірні й недільні школи, до яких на навчання залучалася робітнича молодь. Індустріальний розвиток вимагав освічених людей.

Утім серед населення був великий прошарок неграмотних людей.

Умови життя і праці були тяжкими, на низькому рівні організовано охорону здоров'я. Наприклад, на західноукраїнських землях населення не мало умов для охорони здоров'я. На початку XX ст. на 5085 жителів Галичини припадав один лікар. Середня тривалість життя західноукраїнських чоловіків була на 6 років меншою, ніж у чехів, і на 13 меншою, ніж в англійців.

Жінки не мали права голосу на виборах до Галицького і Буковинського сеймів. Усього на початку XX ст. в Галичині у; виборах брало участь усього 7 % населення, а на Буковині – 4,9 % населення.

Тяжке становище жінки було і на території Наддніпрянської України.

Історичні події початку XX ст. знайшли відображення в народнопісенній творчості. Виникали нові пісні, в яких оспівувалися події того часу: «Реве та стогне люд голодний», «Одна хмара із села, а друга з міста», «Ой, у лузі червона калина похилилася» тощо. Народна творчість цього періоду була джерелом натхнення для багатьох професійних діячів літератури і мистецтва України.

Діяльність національних і спортивно-фізкультурних організацій

Спортивно-фізкультурне товариство Галичини «Сокіл» діяло в багатьох селах. Воно виникло у 1898 р. і велику роль у його розбудові мав педагог Іван Боберський (1873-1947), котрий очолював його в 1908-1914 рр. Товариство стало провідним, поширило свою діяльність на всю Галичину і функціонувало аж до 1939 р.

У1900 р. в одному із сіл Снятинського повіту виник гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ», заснований К. Трильовським – юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сейму. Ця молодіжна організація поширила свою діяльність на всю Галичину.

Згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими заходами, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справи. Обидві організації згодом стали зародком майбутнього українського війська. Вони об'єднували у своїх рядах 12 тис. членів.

У розпорядженні членів «Січі» були читальня і бібліотека. Величезну роль у січовому русі відігравали пісні, їх укладали І. Франко, К. Трильовський та ін. Знаменита їхня пісня «Гей, там на горі Січ іде».

Перед початком Першої світової війни «Січ» і «Сокіл» провели у Львові великий крайовий збір молоді для відзна­чення 100-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка.

З учнів львівських середніх шкіл у 1911 р. було створено таємний гурток «Пласт» для військової підготовки молоді.

У 1912 р. створено товариство «Січові стрільці», які займалися військовим вихованням молоді. До Першої світової війни було створено тисячу «Січей» та 96 товариств Січових стрільців.

У 1913 р. частина юнаків цього гуртка виїхала до Києва, щоб пропагувати ідею військового виховання.

Старшини і рядові Січового стрілецтва були у переважній більшості робітничо-селянського походження, а також з національної інтелігенції, а не синки куркулів, попів і буржуазії, як твердили радянські історики

Духовні цінності українців

Незважаючи на національні утиски з боку Російської Австро-Угорської імперій українці зберігали свою мову, традиції та звичаї. Берегинею народних традицій виступало село.

Діячі науки й культури залучали українців до участі в хорових і театральних гуртках, народних університетах, вечірніх і недільних школах. Велику культурно-освітню роботу серед широких народних мас вели «Просвіти», які діяли 1 містах і містечках, робітничих селищах і селах усієї Україна У Харкові діяв Народний будинок товариства грамотності, у Києві - «Клуб трудящих осіб», у Львові – товариство: «Боян» тошо. На кошти, зібрані від показу вистав аматорського драматичного театру в Харкові, збудовано перший Г Україні Палац робітника.

У багатьох містах і селах виникали аматорські драматичні гуртки. їх часто організовували видатні діячі української культури:

•        у Лисичанську на Донбасі самодіяльний театр організував драматург і актор Марко Кропивницький;

•        у Ніжині - професійна актриса Марія Заньковецька;

•у селі Харківці на Полтавщині - письменник Архип, Тесленко;

• у с. Красноїлі на Станіславщині «Гуцульський театр» - письменник і музикант Гнат Хоткевич.

У 1907 р. І. Франко та О. Нижанківський підготували і видали народио-пісенний збірник  «Русько-український співаник».

 

Висновки

1. Попри заборони та обмеження з боку самодержавства українська культура початку XX ст. досягла найбільших здобутків і вийшла на європейський рівень.

2. Утім це була культура невеликого прошарку українського населення, основна ж маса народу України не мала доступу до цих досягнень, був високий розрив між культурою української еліти і низьким рівнем освіти переважної більшості народу.

3. Проте народні маси були берегинею українських традицій, звичаїв, української мови. Ніякі заборони не могли зламати духу народу, його вірувань, орієнтованих на загальні людські цінності.

4. Культурний процес гальмувався шовіністичною політикою Росії та Австро-Угорщини.

 

3. Церковне життя

На початку XX ст. існувало дві християнські церкви:

  1. православна (переважала на Сході);
  2. греко-католицька (переважала в Західній Україні).

Існували й інші релігійні конфесії серед представників національних меншин: католицизм; іудаїзм; мусульманство; протестантство (напередодні Першої світової війни в Україні було 4 млн сектантів).

Православна церква була опорою самодержавства:

•        русифікаторська політика проводилася і в церковному житті;

•        серед духовенства українських губерній українців було менше ніж 50 %;

•        українську мову було заборонено у проповідях і богослужінні.

У роки революції 1905-1907 рр. зроблено деякі послаблення щодо використання української мови у церковному богослужінні:

На західноукраїнських землях

1. Панівною в Галичині, на Закарпатті (але тут у багатьох випадках богослужіння велося угорською мовою) була греко-католицька церква.

2. У Північній Буковині греко-католицька церква становила меншість, а переважала православна церква.

3. Греко-католицька церква відігравала значну роль у національному відродженні краю, зростанні національної самосвідомості.

4. Греко-католицьке духовенство було основною силою національного відродження.

5. Особливо зростала роль церкви, коли Галицьку митрополію очолив А. Шептицький, який дбав про українське відродження і в той час ставив актуальне питання – об'єднання всіх церков України. Він намагався греко-католицьку церкву перетворити на важливий чинник національного відродження і державотворення.

Андрій Шептицький (1865-1944)

Видатний релігійний і громадський діяч, просвітник, доктор філософії, права і теології, протягом 44 років стояв на чолі Української греко-католицької церкви.

Народився у с. Прилбичі на Львівщині. Походив із старовинного шляхетського роду (предки А. Шептицького по батьковій лінії були українцями).

У 1883 р. закінчив гімназію у Кракові. Здібний юнак вивчав право, філософію й теологію у Вроцлаві. У 1886 р. здобув звання доктора права, а у 1888 р - доктора теології в Ягеллонському університеті. Згодом, після навчання у Відні та Мюнхені, став доктором філософії.

За короткий час А. Шептицький пройшов усі ступені духовної кар'єри - від священика до єпископа, а потім митрополита Галицької греко-католицької церкви.

У 1889 р. його призначено Станіславським єпископом.

У Станіславі він заснував греко-католицьку семінарію, передав їй 4 тис. цінних книг із власної бібліотеки.

1900 р. – важлива подія у національному житті галицьких українців: митрополитом галицьким став А. Шептицький. Відтоді греко-католицька церква остаточно перейшла на українські позиції, стала справжньою українською церквою, впливовою силою серед українства, взяла активну участь у національному русі, сприяла піднесенню національної самосвідомості українців, вела боротьбу за єдину соборну Україну, яка забезпечила б розквіт нації.

А. Шептицький був не лише релігійним, а й політичним діячем, брав участь у різних політичних акціях, захищаючи права простих галичан.

Він виступав за участь греко-католицьких священиків у громадському житті, за їхню високу християнську моральність. Застерігав, що священики не повинні лишатися осторонь культурних і господарських справ українських селян Галичини. Він об'єднав зусилля греко-католицького духовенства і світової інтелігенції в боротьбі за національні права українців Галичини. Це зміцнило авторитет церкви.

А. Шептицький проводив велику благодійну діяльність, був ініціатором багатьох благодійних справ. На свої кошти він розгорнув будівництво музею, лікарні, середньої шко­ли, щороку утримував 40 юнаків і дівчат, допомагаючи їм здобути вищу освіту, матеріально допомагав семінаристам, художникам, письменникам, громадським діячам.

Митрополит не забував і про тих українців, котрих бідність гнала на заробітки до Америки. У Ватикані він домігся дозволу на утворення двох греко-католицьких єпископств у США й Канаді.

З 1901 р. по 1914 р. А. Шептицький – член Галицького сейму, в якому він обстоював інтереси галицьких українців. Одночасно був членом вищої палати австрійського парламенту, очолював делегацію до імператора Франца Йосифа 1, і яка домагалася поліпшення становища українців.

Він мріяв про об'єднання двох церков - греко-католицької та православної, вказуючи, що кожен український! патріот повинен зробити все, що може сприяти здійсненню цієї релігійної єдності.

 

Контрольні запитання

1. З якого року середнім навчальним закладам Західної України дозволялося викладати предмети на українській мові?

2. Українським П´ємонтом “маленьким краєм із великою місією стати географічною базою і плацдармом визвольної боротьби всього українського народу” на  поч. ХХ ст., називали?

3. Вкажіть назву спортивно-фізкультурної організації, яка утворилася у Львові наприкінці 90-х рр. ХІХ ст.?

4. Який термін відповідає визначенню: “Наука про сорти плодових і ягідних рослин – це…”?

5. Назвіть прізвище вченого, який створив перший у світі багатомоторний літак “Iлля Муромець”?

6. Позначте прізвище письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа. Із 1902 р., він жив і працював у Києві. Редактор щоденної  української газети “Громадська думкa”. У 1906-1909 р. - голова товариства “Просвіта”, упорядкував і видав словник української мови.